Польські пани не могли захистити селян, тому дозволяли їм озброюватись та захищатися самим. Таким чином, в українському народі підтримувався бадьорий войовничий дух, несумісний із рабським станом, на який засуджував його польський суспільний устрій. Пани нещадно вибирали селян. Крім традиційної панщини, яка досягала в деяких господарствах до 5-6 днів на тиждень, селяни були обтяжені безліччю різних дрібних поборів. Кожен вулик був обкладений «очковим» податком, кожен віл «роговим», за право ловити рибу треба було заплатити «ставщину», за право пасти худобу – «врятоване», за змол борошна – «сухомельщину». Не дозволялося селянам навіть готувати собі самостійно спиртні напої, треба було купувати їх тільки в іудеїв (в Україні їх стали називати образливим словом «жидами»), яким пани віддавали корчми в оренду. Скаржитися на зловживання ніхто не наважувався, бо в судах завелися нечувані побори та підкупи. У коронних маєтках лютували жовніри (солдати «гвардії»), які відрізнялися буянням і свавіллям. Кріпосного селянина феодал міг побити, продати, обміняти і безкарно навіть вбити. Старовольський писав: «... бідний і слабкий стає невільником багатого і сильного. Будь-який азіатський деспот не замучить на все життя стільки людей, скільки їх замучать за один рік у вільній Речі Посполитій». Звісно, український народ, перебуваючи в такому зацькованому, забитому та замученому стані з головою кидався у козацтво, натовпами біг до Запоріжжя, і звідти з'являвся озброєними зграями, щоб мстити панам за нанесені образи, побори та насильства. Повстання йшли за повстаннями. Жорстокі показові страти наслідували після кожного приборкання бунту, але це не лякало народ, і повстання тривали. Всі прагнули бути козаками, і неможливо було розібратися, хто ж справжній козак, а хто тільки хоче ним бути, але поки що не став. Справжнім козаком беззастережно зізнавався той, хто кілька років прожив у Січі та хто хоча б один раз сходив у морський похід із нападом на турків чи татар. Річ Посполита торгувала здебільшого зерном із Голландією, Німеччиною та Шотландією. Кораблі йшли Вісле до міста Данцига, де зерно й продавалося. Король Польщі угорського походження Стефан Баторій вважав своїм першочерговим завданням роздачу земель на сході України та створення там великих сільськогосподарських маєтків. Після смерті Баторія новий король Сигізмунд ІІІ Ваза щедро роздавав східні землі тим членам Сейму, які голосували за нього (хоч як дивно, але в Польщі «король» це здавна була виборна посада). На безлюдному лівому березі Дніпра виникли нові поселення: Лубни, Ромни, Пирятин, Прилуки, а на початку XVII ст. Полтава. Тут великі землі здобули і брати Вишневецькі.
Наскільки привабливими для землевласників того часу були Українські землі, каже документ 1590 року: «Україна – найдорожче володіння польської корони. Її поля чудові, як Єлисейські поля. Вони тягнуться по долинах або перетинаються пагорбами та лісами. Пейзаж чудовий і обіцяє рясні врожаї. Домашніх і диких птахів і звірів тут так багато, що можна подумати, що тут народилася Діана і Церера. Її вулики переповнені медом. Виноград також тут росте, і легко можна виготовляти вино. Італійських горіхів так багато, що можна подумати, що Україна колись була на землі Італії. Неможливо перерахувати всі її озера, багаті на рибу. Чи варто витрачати слова, якщо все можна висловити однією фразою. Це земля обітована, про яку Господь говорив Ізраїлю! Молочні та медові річки течуть тут! Той, хто хоч одного разу побував на Україні, ніколи не поїде звідси, бо вона притягує людей, як магніт притягує залізо!»
Практично все населення України хотіло бути вільним та називало себе козаками! Стефан Баторій оголосив усі землі, які не належали дворянам, державною власністю. Дворяни могли одержати їх за вірну службу короні. Крім того, ці території могли здаватись в оренду. Але багато з цих земель були заселені людьми, які вперто продовжували вважати себе козаками і вважали, що вони мають право називати себе вільними поселенцями. Козаків, які оселилися незалежно від уряду у південно-східних районах України, було так багато, що чіпати їх було небезпечно. Тому підприємливі поміщики, які приїжджали сюди, воліли вибирати такі землі, де можна уникнути конфліктів з козаками. Більшість українського населення продовжувала жити по-старому, «з власної волі», майже не підкоряючись контролю. Українці були готові будь-якої миті повстати проти спроб нав'язати їм силою польські закони. Якщо татари довго не нападали на прикордонні території Польщі, то із Запоріжжя козаки на довгих човнах «чайках» вирушали грабувати татарські та турецькі прибережні міста. Нападати на невірних тоді вважалося богоугодною справою, тим більше, що метою цих набігів була не лише нажива, а й визволення полонених, які потрапили в неволю.
